З весною !  Сьогодні я хочу познайомити вас з моїм улюбленим київським музеєм –

Музеєм ім. Богдана і Варвари Ханенків.

 Недарма Богдан Іванович говорив : « У Петербурзі є «Ермітаж», у Москві – «Третьяковська галерея», і я хочу аби в Києві також був музей!»

Це мій маленький «домашній» музей - Ермітаж в мініатюрі - де  дуже затишно і комфортно.

        

    Історія музею почалася з весільної подорожі. Захопленим очам молодят відкривалися Рим, Венеція, Болонья, Флоренція, Неаполь... холодна тиша музеїв і галерей: Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаель, Ботічеллі, Тінторетто.

            Мистецькі аукціони, які бувають лише в Італії, де можна купити  полотна майстрів, чиї імена звучать велично і урочисто.. Так починалося не тільки не тільки їхнє подружнє життя. Так починалася велика справа їхнього життя.

            Ханенки не просто збирали колекцію творів мистецтва, вони жили цим зібранням Для Богдана Івановича та Варвари Миколаївни Музей ( саме так, з великої літери завжди писав Ханенко) був життєвим  середовищем і в духовному і фізичному сенсі.

            Будинок на Терещенківській,15 побудовано у 1880-х  роках і саме він будувався як архітектурне доповнення  художніх цінностей, що мешкали у ньому.  Зовні він нагадує італійське палаццо. В середині – поєднання стилів різних історичних епох. Інтер’єр кожного приміщення – дерев’яні деталі та оздоблення стін, роспис стель, вітражі, художній паркет – створювали фон і в той же самий час працював самостійно. До того ж багато речей в інтер’єрі були  автентичними. Італійській камін ХУ століття, церковні крісла ХУІ-го , брюссельські шпалери, французькі меблі ХП-ХШ століть, дзеркала, шафи, світильники. Все було органічно пов’язане між собою та експонатами.   

            Кожний сантиметр в будинку Варвари та Богдана Ханенків був підпорядкований Музею. Господарі створювали свій особистий світ, в якому уміщалися свідки минулго всіх часів і народів.

            Поповнюючи свлю колекцію, Ханенко ніколи не жалів коштів на придбання художніх торів.             Траплялися і випадкові щасливі  знахідки. Однією з них був натюрморт іспанця Сурбарана «Посуд та млинок для шоколаду» (1640 р.) Він знайшовся серед старого непотрібу на горищі московського багатія Малютіна. Господарю весь непотріб дістався від попереднього хазяїна будинку, і він збирався  здихатися від картин, щоб не заважали. Ханенко не роздумуючи погодився купити весь той «хлам». Окрім натюрморта Сурбарана тут було ще декілька картин голландських художників. Це був той рідкісний випадок, зоряна година, про яку мріє кожний колекціонер....  Так створювався Музей... 

 ...В своєму заповіті Богдан Іванович передавав всю свою колекцію місту Києву і поставив лише одну вимогу – Музей повинен носити ім’я Ханенко. Варвара Миколаївна виконала заповіт свого чоловіка. В буремні роки революції, громадянської війни, зміни влади у місті Києві, дружина Ханенка відкидала будь-які пропозиції щодо  продажу чи вивозу колекції на межі України...

 ...Коли в місті встановилася радянська влада «експлуататорку» Варвару Ханенко виселено з її власного будинку. Останні місяці свого життя вона прожила в комірчині покоївки Дуняші. Народна влада навіть відмовила у праві на продовольчий пайок...

В грудні 1923 року, вже після смерті Варвари Миколаївни, Всеукраїнська Академія наук отримала листа від Головпрофосвіти: «Научный Комитет, находя наименование Музея Искусств  ВУАН  (имени Ханенко) неподходящим ввиду отсутствия за Ханенко революционных заслуг, связанных так или иначе со служением пролетарской культуре, просит Академию не отказать озаботиться изысканием более соответствующего лица из числа революционных и культурно-просветительских пролетарских деятелей последнего времени  для наименования бывшего музея имени Ханенко более соответствующим образом». Загальні збори  не заперечили, але  «более соответствующего лица» не стало шукати, а пішло на компроміс: просто «Музей мистецтв при Академії наук».

Та час все розставив по місцях... І в Києві є Музей подружжя Ханенків !

«Картини живуть у світі людей. І не тільки люди впливають на їхні долі, а й навпаки. І з усього того народжується історія. Добре, якщо ми її знаємо. Бо, знаючи історію, - знаємо себе»

                                                                                                          ( М. Слабошпицький)

Бувайте, ваш Каштанчик !